Перша публікація в інтернеті УКРАЇНА: МИНУЛЕ Й СУЧАСНЕ
- andryslabinsky
- 24 серп. 2025 р.
- Читати 12 хв
Оновлено: 30 жовт. 2025 р.
Текст і фотографії: Невін О. Вінтер The National Geographic Magazine, серпень 1918 року
Революція в Росії продемонструвала світові один факт, давно відомий дослідникам російських справ. А саме: у старій Російській імперії майже не було почуття національної єдності чи згуртованості. Хоча расова однорідність слов’ян, переважного елементу населення, завжди була виразною, сам термін «Росія» мало що означав для більшості людей. Не було нічого, що можна було б порівняти з любов’ю англо-американця до прапора «Зірки і смуги», француза — до своєї улюбленої Франції, чи англосакса — до Великої Британії.
З падінням царя та авторитету церкви зникли єдині сили згуртованості. Якби було інакше, не сталося б так, що стільки великих регіонів відокремилися без видимого болю — ані для тих, хто залишався, ані для тих, хто виходив у самостійний шлях.
Було цілком природно, що Фінляндія повстала, адже фіни навіть не є слов’янами. Але у випадку Малої Росії, тобто України, є історія, яку варто розповісти.
Що таке Україна? Це одне з багатьох питань, які сьогодні ставлять люди. Поляки та литовці кілька століть тому добре знали цей бурхливий край, яким вони намагалися правити, і Імперська Росія довго потерпала від цієї дуже непокірної частини своїх безмежних володінь. Татари й турки гостро відчували її близькість через численні набіги диких воїнів степів.
Останніми роками Україна втихомирилася настільки, що випадкові спостерігачі майже не усвідомлювали, що зберігся такий окремішній регіон, живучи в переконанні, що слов’яни України, або Малої Росії, як її частіше називали, цілковито злилися з великоросами петроградського та московського країв. Події останніх кількох місяців, однак, відкрили справжній стан речей.
Україна мала непросту долю. Дикі скіфи допомагали годувати давню Грецію та її колонії з тих самих безкраїх степів, звідки нині Німеччина сподівається черпати харчі. Тисячу років тому Київ уже ставав важливим містом. Коли сакси ще правили Англією, береги Дніпра були місцем зустрічі багатьох народів, яких приводила сюди торгівля. Релігійні відмінності ще не постали, адже всі були язичниками. Уже тоді слов’янський народ міцно осів тут, сіяв і жав, відправляючи надлишки зерна рікою до Чорного моря.
Назва «Україна» означає «пограниччя». Протягом століть вона була бастіоном, що захищав Польщу та Литву від татар, турків та інших кочових народів Сходу. Як наслідок, зазнала жорстоких володарів.
Корінне населення значною мірою становили козаки — на той час дикий і норовистий люд. Вони не були окремим плем’ям від початку, а були людьми, що пішли в дике поле шукати свободи. Безкраї степи, укриті травою заввишки з кінське плече, повні звіра, вабили їх усе далі.
Серед них були поляки, литовці, росіяни і навіть турки. Вони стали чудовими стрільцями, вершниками й плавцями; їхні коні славилися швидкістю та витривалістю. Відмінності між ними поступово розтанули в єдності мети й принципів.
ПРИМІТИВНИЙ УРЯД РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ФОРМИ
Назва «запорожці» застосовувалася до спільноти, що була серцем і душею великої України. Їхній устрій був простим, але дуже республіканським за формою. Щороку старі урядники складали повноваження перед загальною радою — уже тоді звалася Радою — і обиралися нові.
Оскільки будь-який член громади міг бути піднесений на найвищу посаду, кожен мав право прагнути цієї гідності. Найвищого урядника називали «гетьманом». Якщо він втрачав популярність, часом його душили — ефективний, хоч і жорстокий спосіб усунення.
Вони вели переривчасті війни з татарами на сході, відганяючи їхню худобу й часом грабуючи незахищені міста. Інколи їхні виправи спрямовувалися проти турків на південний схід, на Балкани. А коли втомлювалися від того, повертали зброю на північ — проти слов’янського населення.
Ті ранні українці завжди з кимось та за когось воювали. Вони билися з Польщею проти Росії, з Росією проти Польщі, з Польщею проти Туреччини, з Туреччиною проти татар. Вони допомогли посадити на московський трон скинутого ченця. Це були природжені воїни, які тішилися своїм ремеслом. Воїн голив голову, лишаючи лише пасмо на тім’ї — довге настільки, щоб можна було обкрутити довкола вух.
Хоча сповідували православну грецьку віру, вони були розбійниками й корсарами християнства. Формально довго піддані Польщі, українці знову й знову втягували її у прикрості з татарськими та турецькими правителями. Часом вони навіть ловили польських селян і продавали їх у рабство татарам, а ті далі — персам.
ЖАХЛИВЕ ПОВСТАННЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Найсерйозніший конфлікт Польщі з її непокірними українцями вибухнув під час повстання Хмельницького 1649 року. Різанини й жорстокості, вчинені напівцивілізованими ордами з України, були не менш варварськими, ніж у американських індіанців під час наступу білих.
Ці обставини яскраво описав відомий польський письменник Генрик Сенкевич (який написав багато прекрасних творів, окрім «Quo Vadis», що найбільше відомий американцям) — у своїх романах про різні періоди польської історії.
Коли його повстання зазнало невдачі, Хмельницький запропонував приєднати Малоросію до Москви. Цю пропозицію прийняли 1653 року, і край перейшов «під сюзеренітет тієї зростаючої імперії». Завжди прагнучи повної незалежності, Україна так і не змогла її досягти. Та дія призвела до двох війн із Польщею.
Минуло понад століття після інкорпорації, перш ніж увесь край був остаточно підпорядкований зростаючій Російській імперії. Посаду «гетьмана» ще деякий час зберігали, але енергійна Катерина Велика скасувала її — і під нею край став невід’ємною частиною імперії.
Досвід України — війни та лиха — давно зламав би дух народу з менш гнучкою вдачею. Є риси в його темпераменті, що дозволяють терпіти багато утисків без бунту. Ця риса може допомогти німцеві в його спробах зробити Україну підлеглою нацією.
Харків — провідне торговельне місто власне України, адже Одеса належить до «малоросів» не зовсім правильно, хоч тепер її включено до меж підлеглої держави, яку Німеччина намагається встановити. До війни Харків був адміністративним центром великої залізної промисловості та вугільних копалень Південної Росії.
Українці тяжко працювали і тяжко воювали — і постали досить згуртованим та досі міцним народом. Населення зростає рівніше, ніж у «Великій Росії», бо люди дуже прив’язані до домівки й не прагнуть блукати далеко від рідних сіл. Вони дуже люблять землю і тримаються за неї з пристрасною впертістю.
МЕЖІ УКРАЇНИ
Україна охоплює південний схід колишньої Росії, за винятком провінції Бессарабії, що має риси балканських країн і населена румунами та болгарами. Великий порт Одеса з околицями додано до неї за новим поділом.
Україна не простягається далеко на північ від Києва чи на схід від Харкова, але це велика держава сама по собі — приблизно завбільшки з Німецьку імперію — з двадцятьма п’ятьма або тридцятьма мільйонами населення.
Найбільше місто власне України — Київ, довкола якого, імовірно, й зосереджується національне життя завдяки глибоким релігійним асоціаціям зі святинями та численними holy places. Свого часу це була столиця всієї Русі. Провідне торговельне місто — Харків, якщо не вважати Одесу на Чорному морі.
Близько чотирьох мільйонів українців живуть в Австрії, у провінції Галичина, і там їх називають русинами. Це той самий тип людей, що й більшість мешканців України, — етнографічно їх слід віднести до українців.
Святе місто України щороку відвідують сотні тисяч прочан. Це — Єрусалим українців. Катакомби, де покояться тіла святих і подвижників, — серед найсвятіших місць Києва; тут побожні люди цілують висушені руки, виставлені ченцями як святі реліквії. Часто це спричиняє поширення зарази.
ПРИВАБЛИВІСТЬ СТЕПІВ
Є особлива принада у безмежних просторах українських степів.
Широкими рівнинами або легкими хвилями вони тягнуться доти, доки не зливаються небо й обрій у ледь видиму лінію. Подекуди це дуже нагадує наші західні прерії. Навесні й улітку — це океан зелені, із безліччю відтінків зростаючих трав, помережаний квітами; восени, після жнив, — коричнева пашня стерні й випалені пасовиська; узимку — біла, блискуча рівнина снігу.
Безкрає північне лісостеп’я зникло — не раптово, а поступово. Переважно тут немає дерев, і коли вперше їдеш степом, мимоволі закрадається смуток, майже пригніченість.
В Україні небагато старих міст. Окрім Києва та Харкова, годі знайти будівлі старші за сто років. Нема старовинних середньовічних церков, зведених поколіннями побожних рук; нема панських замків і палаців, повних картин. Переважна більшість міст — ще великі, перерослі села.
Між містами — величезні відстані й недосконалий зв’язок. Селяни ставлять свої села в улоговинах чи коло струмка, щоб у засуху було де напоїти отари.
МЛИНІВ — ПОВСЮДУ
Села тягнуться малими долинами, ніби на багато миль, замість гуртуватися, як у більшості країн. Єдина виразна домінанта — одна-дві церкви та безліч вітряків на обріях.
Хоча харківський район останніми роками значно розвинувся як промисловий центр, головним заняттям населення залишається сільське господарство. Розвинені також вівчарство, скотарство і конярство; на чотирьох великих ярмарках, що щороку проходили в Харкові до війни, купували й продавали тисячі коней.
Вітряки надзвичайно звичні й усівають пагорби. Деякі стоять нерухомо, інші — своїми широкими, далекосяжними крилами люто розтинають степове повітря. Всі збудовані з дерева, за віком мають сріблясто-сірий колір, зазвичай нефарбовані. Багато які виглядають так, наче ось-ось розваляться.
ВІДМІННОСТІ МІЖ УКРАЇНЦЯМИ ТА РОСІЯНАМИ
Широке використання вітряків зумовлене не стільки нестачею води (бо їх ставлять і біля річок), скільки рівнинністю країни — немає перепаду висот, щоб використати водяну силу. Їх уживають для помелу зерна; фермери везуть свої домашні мливá, як наші піонери — до водяних млинів.
Відмінності між українцями та їхніми колишніми московитськими співвітчизниками з півночі й сходу простежуються в багатьох речах. Вони говорять говіркою, що помітно відрізняється від тієї, якою говорять північніше й північний схід від них. Кажуть, їхня мова ближча до старослов’янської, ніж у росіян.
Люди тут гарніші, ніж у росіян. Можливо, це завдяки кращому харчуванню або природній відмінності між північними й південними народами; своє лишили й домішки інших рас. Загалом вони вищі на зріст і міцніші.
Природна ясність і жвавість слов’янського темпераменту, яку бачимо й у поляка, не притлумлена в українців вливанн́ям більш похмурої й меланхолійної фінської крові, як у росіян. Вони мають легкість вдачі, яка веде до безжурної веселості — такої, якої не знайдеш серед москвичів.
Широкі й добре мощені вулиці, багато з яких обсаджені деревами, роблять Одесу одночасно однією з найпрекрасніших і найбільших торговельних столиць Росії.
Розташована на березі Чорного моря, за 20 миль на північ від гирла Дністра, вона має населення трохи більше за Балтимор. До війни вартість її експорту в середньому перевищувала вісімдесят мільйонів рублів щороку. Разом із Бухарестом вона ділила сумнівну славу одного з «найвеселіших» міст Європи.
ОСЕРЕДОК НАРОДНОГО ФОЛЬКЛОРУ
Наскільки зовнішні впливи формували слов’янський темперамент в Україні, то це насамперед грецький і татарський. Теплі й яскраві барви в строях відсилають до Сходу. Вони великі любителі намиста — носять по багато низок; національне жіноче вбрання включає вінок із квітів на голові.
Жилка романтики й поезії проходить крізь українців. Можливо, не дуже глибока, але широка. Ліричні та імпровізовані пісні й нині майже спонтанно зриваються з вуст селян. Їхня натура радше поетична, і вони дуже музичні. Любовні пісні України вирізняються ніжністю. Є пісні на всі випадки — святі й буденні. Вони також дуже люблять квіти.
ЯСКРАВІ БАРВИ РОБЛЯТЬ НАРОДНЕ ВБРАННЯ СВЯТОМ ДЛЯ ОКА
Поціновувач народних строїв буде в захваті в Україні. У жодній частині Росії немає стільки барв у костюмах, як тут; загальне враження — надзвичайно приємне. Базар у Києві чи Харкові — це дослідження кольору. Переважає червоний у жінок, та яскравих плям безліч.
Жінки України особливо люблять яскраві барви; однією з рис національного вбрання є намисто з різнобарвних намистин. Промисловий розвиток українського краю дав дешеві способи виробництва тканин, тож домашня прядка й ткацький верстат стали поступово зникати ще десятиліття тому.
Вбрання також надзвичайно мистецьке. Червоні жіночі очіпки мають вишиті краї; спідниці теж мають оздобний нижній кант — майже до коліна. Загалом жінки носять спідниці досить короткі, ледь до щиколоток — стиль, що нині набирає популярності в усьому світі.
Блузки шиють із гарних візерункових тканин, із своєрідними й оригінальними орнаментами в матеріалі. Навіть теплі кожухи мають власний малюнок — і всі дотримуються, по суті, однієї моделі. Навіть чоловіки мають свою маленьку «марнославність» — вишивають сорочки червоними й синіми узорами; молодші паничі виглядають геть денді.
ХОДЯТЬ БОСОНІЖ, ЩОБ ЗБЕРЕГТИ ЧОБОТИ
Обидві статі носять грубі чоботи, багато з них — із плетеної шкіри, якщо можуть собі дозволити. Влітку чимало хто приходить до міста босоніж — так вони бережуть чоботи; навіть у мирний час шкіряні чоботи коштують багато рублів, а під час війни для простого селянина вони взагалі недосяжні.
У святкові дні багато молодих жінок — просто диво. Вони надягають яскраві сукні, вплітають у волосся довгі яскраві рожеві, сині та червоні стрічки, що майорять за ними під час ходи. Часто носять вінки — справжні чи штучні. Кілька низок великого й дрібного коралового чи скляного намиста завершують цю гарну появу; чимало дівчат, із циганкуватою смуглявинкою, виглядають у такому вбранні дуже чарівно.
Ці люди дуже люблять яскраві барви в усьому й навіть прикрашають кімнати смугастими чи картатими червоно-білими рушниками. Полиця з іконою (святим образом) напевно буде оздоблена такими рушниками й паперовими квітами. Почесному гостеві дадуть місце під цим домашнім божником.
ХАРКІВ — ДРУГЕ МІСТО
Харків — друге місто України, майже дві третини від розміру Києва. Довгі, широкі, запилені вулиці, досить грубо вимощені, обабіч — будинки невизначеної архітектури. Зазвичай двоповерхові; фасади — у червоній, жовтій, блакитній та пурпуровій тиньківці.
У діловій частині скрізь панують величезні вивіски на крамницях — із намальованими зразками товарів усередині. Неписьменний селянин принаймні зрозуміє малюнки.
Блискучі бані численних великих, пишних православних церков надають місту напівсхідного вигляду.
Значення Харкова зумовлене тим, що він — центр великого сільськогосподарського району, одного з найродючіших у всій Росії.
Тут дуже великий базар, що кілька разів на рік збирає тисячі відвідувачів. Це великий розподільчий центр аграрного реманенту, а також потужний освітній осередок — із одним із найбільших університетів Росії.
ОДЕСА — ТВОРІННЯ КАТЕРИНИ ВЕЛИКОЇ
За новим поділом Одесу та Херсонську губернію додано до Української Республіки. Це півмільйонне місто — одне з наймолодших у Європі. Коли Москва хвалиться тисячолітньою історією, Одесі — трохи більше ста років. Її стрімкий ріст може зрівнятися з містами Нового Світу. Вона бере початок від 1794 року і завдячує існуванням Катерині Великій. За кілька років до того ця територія була передана Росії Туреччиною. Її метою було заснувати сильне місто якнайближче до Константинополя. Величний пам’ятник імператриці, що зневажливо топче ногами турецький прапор, нині прикрашає одну з площ.
Одеса — не типово російське місто. Марк Твен зауважив, що єдине по-справжньому «російське» в ній — форма дрожок і вбрання візників. Можна додати — позолочені бані кількох церков. Місто в багатьох сенсах привабливе і має репутацію дуже «веселого». Останніми роками — також вельми важливий пост.
Торгівля міста значною мірою в руках євреїв, які становлять третину населення. Ставлення православних до них було не найкращим; 1905 року стався жахливий погром. Одеса завжди була бурхливим революційним центром і завдавала імперському уряду чимало клопоту останню чверть століття.
Якою буде позиція українського уряду в релігійних питаннях — поки неясно. Революційний рух у Росії загалом був антиклерикальним. Однак російський селянин від природи побожний.
Саме безкраї трав’яні степи спершу привабили кочових козаків в Україну. Ті самі степи, коли їх зорати, дають щедрі врожаї пшениці. На українському зерні Німеччина сподівалася годувати мільйони після зрадницького Брест-Литовського миру, покликаного розшматувати Російську імперію й лишити її безпорадною в руках грабіжників.
Колись на півночі України простягалися величні праліси, але з часом дерева зникли. Відновлення лісів — один із обов’язків цього народу, коли до нього знову прийде мир.
КИЇВ — СВЯТЕ МІСТО УКРАЇНИ
Київ — святе місто України; його щороку відвідують сотні тисяч прочан. Природний краєвид тут завжди підсилений мальовничими групами прочан — із палицями в руках та торбами за плечима — їх бачиш, як вони видираються на пагорби, відпочивають у їхній тіні або схиляють голови при звуці монастирського дзвону.
Села в Україні не туляться довкола феодального шато чи панського замку, як у багатьох країнах Європи; їх зазвичай ставлять у підвітрі пагорбів або біля потічка, де отари селян можуть напитися в посуху.
Характерні велике дерев’яне ярмо й низько посаджені голоблі зразу виказують російський тип воза. Хвилясті рівнини України, колись лише пасовиська, нині дають щедрі врожаї зерна.
Улітку ці сільські жінки приходять до міста босоніж, щоб берегти шкіряне взуття, яке дуже дороге в країні, що навіть у мирний час щороку експортує сотні тисяч шкур.
Як розповідають сучасні російські літописці, тисячу років тому чи близько того один дуже святий монах на ім’я Антоній прийшов до Києва й видовбав собі в пагорбі келію. Подвижницьке життя цього монаха швидко зібрало довкола нього інших святих мужів, і всі вони спершу жили в печерах. Кажуть, чимало ранніх ченців після входу до печер ніколи більше не бачили денного світла. Дехто замуровував себе в ніші на решту днів, живлячись їжею, яку брати щодня підносили до отвору. Коли їжа лишалася недоторканою, знали — праведна душа відійшла. Отвір тоді замуровували, і нішa лишалася домівкою ченця й по його смерті.
ЖАХЛИВІ КАТАКОМБИ КИЄВА
Катакомби й справді моторошні для відвідування: там — ряди й ряди черепів. Спускаються вузькими сходами, далі — лабіринт підземних ходів, дедалі глибше в надра землі, стежкою, що в’ється туди-сюди. Нарешті починається череда ніш, де покояться тіла святих самітників.
Паломники минають кожну святу труну, побожно цілуючи висохлі руки, які монахи виставляють для цього. Вони не розрізняють «святіших» і «святих» — кожному віддають шану однаково, щоб усіх умилостивити.
Цей негiгiєнiчний звичай, напевно, поширює чимало інфекцій. Не одна зараза, а може, і справжня пошесть, могла б бути безпосередньо пов’язана з цим місцем — де дотримуються безрозбірливого цілування церковних реліквій.
ІКОНА ОТРИМУЄ 100 000 ПОЦІЛУНКІВ НА РІК
Печерський монастир, або Лавра, — велика кам’яна споруда на пагорбі, на невеликій відстані від міста, оточена високим муром. Вхід — через святі ворота. Кожен монах має власну келію з маленьким садком. У монастирі мешкають кілька сотень монахів; дозволено також кільком мирянам-братчикам.
Вітряк — така ж характерна риса українського краєвиду, як і голландського; але місцеві млини далеко не такі мальовничі, як ті, що дбайливі голландці тримають у бездоганному стані. Багато українських споруд ніби от-от розсиплються; їх рідко фарбують. Їхнє призначення — молоти зерно в країні настільки рівній, що про водяну силу годі й мріяти.
У головній церкві зберігається чудотворна ікона під назвою «Успіння Богородиці». Її привезли з Константинополя; на рік вона приймає не менше ста тисяч поцілунків. Вона написана на кипарисовому дереві, що почорніло від віку; кожна лінія образа підкреслена коштовним камінням, а довкола кожної голови — сяйливі німби; над головою Христа виблискує величезний діамант.
Багатства київської Лаври — величезні. Кожен наступний цар відвідував її не раз і завжди щедро жертвував.
Чотири мільйони українців, що живуть у провінції Галичина під австрійською владою, називаються русинами.
Яким буде ставлення нових провідників України до цього монастиря — покаже час. Революційний рух загалом антиклерикальний і засвідчує бунт проти колишнього впливу церкви в Росії.
Монахи вже не ведуть аскетичного життя предків, хоча їжа видається простою. Завжди подають грубий хліб, часто — рибу; м’ясо й вино — теж не рідкість. Один монах під час трапези читає житія святих, інші їдять. Сідають на лави, їдять із олова. Є заїжджий дім для тих, хто може заплатити, але страва для більшості надто проста. Є й безкоштовне притулкове відділення для вбогих — там можна зупинитися без оплати. Кислий чорний хліб і варене пшоно — чи не єдина їжа для цієї категорії прочан.
За переказом, Київ — «мати міст руських». Це була столиця святого Володимира, який 988 року встановив грецьку віру як державну релігію. Пам’ятник цьому володареві споруджено 1853 року — він зображений таким, що хрестить руський народ. Відтоді Київ — релігійний центр.
ПАЛОМНИКИ ДІЛЯТЬСЯ СВОЇМИ БЛОХАМИ З УСІМА
Чимало селян ідуть пішки днями й витрачають останні копійки, аби відвідати цю святу обитель у святому місті Києві. Сенкевич устами одного з героїв, перед лицем небезпеки, каже: «Я помру — і всі мої блохи зі мною». Ці паломники, безперечно, приносять своїх бліх до Києва і щедро «діляться» ними з усіма, з ким мають контакт.
Важко знайти деінде більший і строкатіший збір професійних чи випадкових жебраків, ніж у Києві під час паломницького сезону. У лахмітті та злиденності, вони виставляють огидні рани й страшні каліцтва, щоби збудити жаль. Дехто, схоже, має «набути права» на певні місця. Багатьох можна зарахувати до «побожних жебраків» — вони мають ледь не апостольський вигляд: довгі бороди, тихі манери. Всі вони можуть бути гідними милостині, але російські жебраки — найнаполегливіші.
РОСІЙСЬКІ СЕЛЯНИ — НАДЗВИЧАЙНО ЩЕДРІ
Самі росіяни дуже милосердні до нещасних. Бідні селяни, самі в лахмітті, поділяться останнім із тими, хто бідніший за них.
Іноземець, знаючи про бідність народу та недостатність громадської опіки, не може не відчути прихильності до справді безпорадних. Тут, як і всюди, важко відрізнити негідних від гідних допомоги.
Коментарі